Антоніо Бразільєро Джонсон: піаніно до Нью-Йорка доведе!



Піаніст-віртуоз

Антоніо Джонсон

 Найбільша моя заслуга – це виступ у Карнегі Хол

Коли мені сказали, що я братиму інтервю в одного з найбільш обдарованих юнаків України, я зраділа, адже талановиті люди завжди надихають. Але одна справа – талант, а інша – заслуги, які промовляють самі за себе. Лише уявіть: Антоніо Бразільєро Джонсону тільки 12 років! Його унікальність полягає в тому, що він – єдиний молодий українець в історії, який дав сольний виступ на найпрестижнішій сцені світу Stern Auditorium у Карнегі Хол в Нью-Йорку!

Журнал «Я СТУДЕНТ» не оминув можливості поспілкуватися з юним піаністом-віртуозом та його мамою, Іриною Самсоненко, завдяки якій все і розпочалося.

Антоніо, в тебе таке цікаве ім’я, прізвище. Розкажи, звідки воно походить?
Я народився в Україні. Мій тато – американець, працює міжнародним кореспондентом. Мама – українка, вона мене виховує та допомагає в усьому, це моя найближча людина в житті. Своє ім’я я отримав від тата – він назвав мене на честь видатного бразильського композитора, з сім’єю якого ми дружимо. Цього композитора звуть Антоніо Карлос Бразільєро Ді Алмейда Том Жобін. Але, на жаль, в Україні не можна дати сім імен (сміється).

В якому віці ти вперше доторкнувся до клавіш фортепяно?
Антоніо: Моя мама повела мене в музичну школу, коли мені було 5 з половиною років. Вона ніколи не планувала, що я стану музикантом – просто сказала, що я не буду сидіти і бити байдики. А от слухати гру на піаніно я почав десь із трирічного віку, коли вдома грав мій тато.

Ірина Самсоненко: Тато завжди грав, це ти так пам’ятаєш, що з трьох років (усміхається). Після вечері ми приходили в кімнату, де стоїть наше піаніно, запалювали свічки, і тато грав музику.

Антоніо: Мені дуже подобалася ця атмосфера. Він грав композиції Тоні Беннетта, Френка Сінатри, Боса Нова. Тато намагався і мене навчити складним акордам, але я нічого не розумів, тому що був малий і не знав нотної грамоти.

Ти кажеш, що мама відвела тебе до музичної школи. А коли ти сам зрозумів, що отримуєш задоволення вже від своєї гри та хочеш розвиватися далі в цьому напрямку?
У певний момент я почав брати участь у різних конкурсах, більше працювати, і як результат – посідати високі місця. Згодом я давав уже сольні концерти, і переді мною відкривалися такі можливості, про які я навіть не мріяв. Мені здається, що вже на першому успішному концерті я вирішив, що музикант – це те, ким я буду в найближчому майбутньому.

Розкажи більше про конкурси, в яких ти брав участь. Якими своїми заслугами пишаєшся найбільше?
Найбільша моя заслуга – це виступ у Карнегі Хол у Нью-Йорку в залі Stern Auditorium. Це найбільш престижна сцена світу! (працює з 1891 року, тут виступали Чайковський, Рахманінов, Марія Каллас та Лучано Паваротті, Billie Holiday та Ella Fitzgerald, The Beatles, The Rolling Stones і Frank Sinatra та ін. – прим. ред.). На ній сольно до мене виступали лише два українські піаністи – Вадим Холоденко та Володимир Горовиць. А я – третій! А коли мені було лише 10 років, я двічі грав у Карнегі Хол, але в іншій залі – Weill Recital Hall.

Як ти потрапив на цю сцену?
Я брав участь у Міжнародному конкурсі American Protege, під час якого обирали 35 найкращих музикантів і вокалістів з усього світу. І я був серед цих 35 людей.

А цей титул Принца, яким ти володієш, – що це таке і за що він дається?
Ірина Самсоненко: Є такий конкурс краси і талантів Children of Universe, що проходить у Болгарії. Діти з усього світу показують свої таланти, демонструють національне вбрання і, безумовно, виходять на дефіле. Антоніо представляв Україну. Ми не дуже розраховували на перемогу, адже ніколи не були пов’язані з модельним бізнесом. Однак спробували – і в нас вийшло. Антоніо здобув найвищу нагороду – титул Super Grand Prince of Universe. Тепер у нашій сім’ї є принц!

Як цікаво! Принц Антоніо – звучить чудово! А який у тебе репертуар, Антоніо? Які твори зазвичай граєш?
Я маю достатньо широкий репертуар. Граю і класику, і джаз, і романтичні композиції. Я дуже задоволений, що вмію грати різні стилі музики.

А який стиль подобаєтьсянайбільше?
Антоніо: Джаз. Це в нас сімейне.

Ірина Самсоненко: Антоніо дуже талановитий! Перший сольний концерт він дав у 10 років! Зіграв 15 композицій, включаючи гру з оркестром та гру в чотири руки. Концерт називався «Діти проти війни».

А що ти відчуваєш перед своїми виступами? Тобі буває страшно?
Я дуже хвилююсь, тому що кожен виступ – це відповідальність перед педагогом, батьками та глядачами, які слухають тебе. Але коли я виходжу на сцену і починаю грати, то розслабляюсь і повністю поринаю в музику.

Скільки часу ти присвячуєш заняттям музикою?
Щодня по 3-4 години безвідмовно. Я постійно в роботі. Для кожного конкурсу чи концерту я маю підготувати різний репертуар. На сьогодні це 25 творів, серед яких сольна програма, фортепіанний дует, гра з оркестром. А ще я граю із саксофоністкою. Одного разу, коли я посів перше місце у конкурсі, професор Елеонора Сергіївна Ткач сказала, що співчуває тим, хто посідає перші місця. Адже їм постійно потрібно ставити планку ще вище.

А ти не боїшся цього? Ти ж і сам знаходишься на верхніх щаблях!
Іноді (сміється). Часом я хвилююся, якщо десь недопрацював.

Тобто можна сказати, що успіх – зокрема, в музиці – залежить від працьовитості та постійної практики?
Так, завжди треба вдосконалювати себе. Існує вислів: «Геній – це лише 1% таланту і 99% праці». Якщо в тебе є талант, це ще не означає, що ти вже всього досягнув, сів – і одразу заграв. Потрібно розпочинати з більш легких музичних творів, а потім братися за складні.

А чи є така композиція, яка була дуже складною для тебе, але ти з нею впорався і зіграв її блискуче?
Антоніо: Так, ось нещодавно у Варшавській національній філармонії я зіграв дві композиції: «Цвіте терен» у джазовій обробці українського композитора Олександра Саратського, а також «Танок» із української сюїти, який був написаний ще одним нашим композитором, Ігорем Шамо – ось цим музичним твором я дуже пишаюся, він складний та віртуозний.

Ірина Самсоненко: Цю композицію потрібно було зіграти емоційно, а Антоніо ще й примудрився пританцьовувати на стільчику (сміється).

Чи є в тебе інші захоплення, окрім музики?
Так, це конструювання. Я дуже полюбляю робити професійні моделі із гри Вархаммер. Це важко і забирає багато часу. Щоб зробити одну фігурку воїна, потрібно 3 дні, 5 днів, тиждень – буває по-різному.

А на друзів часу вистачає?
На вихідних я постійно зустрічаюся зі своїми друзями. У мене не буває такого, що мама «приковує» мене до музичного інструменту або я цілими днями просиджую за ним. Я маю і своє особисте життя, і щасливий, що батьки мене розуміють.

То ким ти, все-таки, плануєш стати?
Поки що остаточно не вирішив. Можливо, музикантом, можливо, конструктором. А ще мені дуже подобається дипломатична сфера! А може – вдасться все це поєднувати. У подібних випадках я зазвичай кажу: доля все вирішить.

Чого ти плануєш досягти в житті? Чи є в тебе якась картинка, яку ти бачиш перед очима?
Я хочу створити свій Jazz Band і стати визначною людиною. Також хочу й надалі продовжувати виступати на великих сценах світу. Упевнений, в мене все вийде. 

Інтервю підходить до завершення, однак Антоніо, як і належить справжній зірці, випереджає мене і запитує:

  • А можна я дам пораду читачам вашого журналу?
  • Так, звичайно, можна, – з усмішкою відповідаю я.
  • Я хотів би порадити ніколи не здаватися! Продовжуйте працювати над своїми мріями і запам’ятайте найголовніше: неможливого немає! Я переконався в цьому на власному досвіді. 




Далі...


Далі...


Далі...